«В то время как даже великие риторы лишь при помощи  длинной, старательно обдуманной  речи понуждают вас стряхнуть с души тяжелые заботы, я достигла этого сразу, единым моим появлением». 
Эразм Роттердамский, «Похвала глупости».

Есть в странной Америке странная премия, которую ежегодно присуждают за самое нелепое судебное решение в США. Названа она в честь Стеллы Либек, которая в 1992 году пролила на себя кофе в одном из ресторанов Макдоналдса, после чего подала на ресторан в суд, на котором присяжные присудили ей компенсацию в 2,9 миллиона долларов. Подобных нелепых историй много. Вон примеры.

27-летний американец попал в аварию. Травмы у парня были столь незначительными, что автовладельцы разошлись миром, предоставив решать финансовые споры страховым компаниям. Однако спустя четыре года наш герой обратился в суд, предъявив исковое требование виновнику аварии — водителю грузовика. В своем исковом заявлении американец заявил, что авария изменила его личность — сделала его геем. Сначала испортились его отношения с женой, так как он был не в состоянии ее сексуально удовлетворять. Оставив супругу, парень перебрался к родителям, начал болтаться в гей-барах и увлекся чтением гей-литературы. Вердикт? Суд встал на защиту парня, присудив ему 200 тысяч долларов компенсации, а супруге — 25 «кусков».

Нещодавно на пою пошту надійшов лист від автора, який видав збірник християнських віршів. Він просив їх перекласти українською мовою і видати. Скажу відверто: вірші були такого низького рівня, що я мав повне моральне право навіть не відповідати на лист. Але, зібравшись з думками, підшукавши толерантні фрази та аргументи, пояснив чесно та нелукаво чому ми не можемо надрукувати ці «шедеври». 

І от прийшла відповідь. Подаю в оригіналі та без коментарів. Але найбільш образливо не те, що подібні автори не хочуть зрозуміти очевидного, а те, що вони все-таки надрукують цю сірятину, і її будуть продавати у церковних крамницях і ці вірші будуть використовувати на служінні.

Абидно, однако…

Приветстсвую вас Юрий !Спасибо большое за критику .Но то что пишет человек в болезни даже как вы считаете ниже среднего уровня и нужно поставить 2 - как вы считаете .А то что челоек пишет в болезни с рождения с травмой спинного мозга с рождения и ещё что делали до того как  я стал писать 4 курса облучения смертельного никто не скажет слава Богу .Да все только себя восхваляют здоровых .Но Господь то избрал слабое и немощное ,чтоб посрамить всех без исключения здоровых !Аллилуйя Слава Господу .И я этому очень рад !И что когда я рассылаю по верующим Украины сови даже первые стихи все с открытм сердцем принимают !И благословляют меня на мой труд !И пусть кому то не нравится профи ,то большинству народу Божьему очень нравится и я этому очень очень рад .И вы упустили ещё тот момент,что это первые стихи там на обороте написано которые я написал десять лет назад первые стихи человека в болезни .

И всё равно я верю,что через мои стихи люди будут приходить к Богу и за это я получу больше благословлений чем здоровые и больше счастья !Аллилуйя .И всё равно найду переводчиков верующих на украинский язык и у меня будут брать по всей Украине и не только .Вот этот первый сборник разошёлся по церквям Белорусии и  церквям Украины и немного осталось на С.Петербург .И в этом году Господь устроит большийй тираж чем был в тот раз и ещё вторую книгу и это всё разойдётся и по России и Украине .И кстати мои стихи даже принимают верующие люди в США

Аллилуйя .И недалеко до того момента когда и там будут приобретать мои сборники стихов в болезни !Слава Господу !Стучите и вам отворится и найдёте !Унмженный да будет возвышенным!

Аллилуйя!

В інтернеті останніми днями широко обговорюється чергова річниця: цього разу з області безбожництва. 80 років тому Радянський Союз почав активну, широкомасштабну акцію (читай: війну) проти релігії, проголосивши «безбожну п’ятирічку». Не буду торкатися деталей та особливостей цього резонансного заходу: все це легко можна знайти в інтернеті. Просто ця річниця розбудила в мені спогади, які вже забуваються, але які ніколи не зникнуть з пам’яті. 

Жахливих 30-х я, звісно, не знаю: держава виховувала мене я у 70-80 роках, коли гулаги стали надбанням історії. Але неприємні спогади залишилися й досі. І згадуючи свої шкільні роки, я не перестаю дивуватися диявольському винахідництву комуністичної ідеології. Я пригадую оте роздвоєння, яке виникало в моїй дитячій душі: з одного боку я розумів істинність того, що мене вчили вдома і в церкві, а з другого — мені так не хотілося бути білою вороною та об’єктом насмішок, тиску та гонінь. Тому якоюсь мірою я розумію тих, кого атеїстична пропаганда зуміла перетягнути на свій бік. Але причина того, що багато хто ставав «безбожником», була не в тому, що молодь зрозуміла «несерйозність» віри в Бога, а в тискові, який чинила ідеологія на усіх рівнях. Фактично це було «духовне рабство», коли власть імущіє батогом та пряником змушували людей жити та думати так, як вимагає господар. В тому і була одна з головних причин розвалу безбожної імперії: так як вона була штучною, трималася на примусові, страхові та насильстві, а не на переконаннях, при найменшому послаблені вона розсипалася як карткова хатина. «Безбожна п’ятирічка» ганебно провалилася…

І ще одне. Запам’яталася фраза: «Їхнє покоління скидало з храмів хрести та руйнувало храми; тепер вони дивуються, чому в нашому поколінні, їхніх дітях, немає нічого святого». Так що бур’ян на полі сучасного суспільства — це в значній мірі плоди безбожної п’ятирічки.

І таке враження, що ця п’ятирічка розтягнулася аж дотепер…

Где-то неделю назад мне в друзья на Фейсбуке попросился пастор одной из церквей США. Я сначала чуть удивился, так как знаю эту церковь и пастора как умеренного консерватора, который не особо жалует увлечения подобными вещами. Но все же бывает.

Несколько дней спустя на своей стене этот пастор публикует сообщение, которое вызвало у меня недоумение. Во-первых, он открыто говорит о проблеме личного характера, о проблеме в семье, во-вторых, вопрос ставится в таком ракурсе, что обнажает личные недостатки и не делает чести самому себе. Я знаю этого человека, поэтому мне показалась странной эта запись.

Через несколько дней — новая запись, в которой открыто говорится уже о проблеме в церкви. Я даже пытался дать свой комментарий, но тут меня начали «терзать смутные сомнения». Что-то не вяжется во всем этом. Что-то не похоже, что этот служитель может так говорить. Да и большинство друзей на фейсбуке не из его круга. Я даже предпринял некоторые попытки узнать правду.

И вот сегодня читаю новые новости в этой мыльной опере. Два сообщения других людей на ленте служителя, о котором идет речь, ставят все на свои места.

«Предупреждение! Я знаю 100% что это не В.В., и хочу предупредить тебя — нельзя использовать чужые фото и информацию. Действия подобного рода закононаказуемые. Если вы не удалите эту страницу из интернета то ждите гостей из государства. В государства есть возможность узнать кто вы и где вы находитесь».

«Перестань заниматся глупостями используя чужое имя, если у тебя есть вопросы к В.В., то наберись смелости и поговори с ним лично, ты знаеш где его найти. А выдавать себя за В.В., не являясь им, это подло и закононаказуемо».

Вот так… Кто-то подло подставил человека, создав от его имени аккаунт с его фото, публикуя компрометирующие сообщения.

В общем то это не ново. Подставные акаунты — явление не такое уж и редкое. Но меня в этом случае поразили комментарии одного из «друзей». Он считает себя человеком высокодуховным, обличающим «сектанство» и «мертвую религию». В своем статусе прямо говорит: «Люди Божьи бегите от " Мертвая Религия" "Секта" "Вавилон, Блудница" так как бы вы бежали от ядовитой змеи». Так вот, комментируя сообщения «ложного» служителя в ложном акаунте, он делает это с нескрываемым злорадством, радуясь проблемам брата, используя далеко не духовные слова и высказывания. Он просто выливает ушат резкой критики на голову служителя, словно радуясь: «Ага, так вот до чего доводит «сектантская игра в церковь» (цитата его). Ни слова поддержки, ободрения. Наоборот, призыв к бунту: «Витек не переживай, все равно вам не долго осталось держать молодежь во мраке вашего невежества. Бог сегодня готовит и поднимает Своих мужей, которые покажут истенное лицо Бога и Церкви на земле. И тогда вавилону прийдется посторонится. Молодежь, игнорируйте их угрозы, ищите лица Бога и личного Богопознания».

Я хорошо знаю служителя, которого подставили. Не скажу, что во всем разделяю эго взгляды и методы служения. Но одно бесспорно: это действительно богобоязненный, честный и нелицемерный служитель. Церковь на фоне современных тенденций, возможно, неоправданно консервативная, но воистину живая, Божья, проповедующая трезвое библейское учение. Как в каждой церкви (даже самой прогрессивной) там есть недостатки, есть проблемы, есть нерешенные вопросы. Но это не повод для злорадства или подлого сведения счетов. Тем более для людей, называющих себя верующими…

И еще. Возвращаясь к этому горе-коментатору, хочется спросить его: «Но если ты считаешь себя таким духовным, правильным, имеющим личное общение с Богом и личное ведение Духом Святым, почему ты своим «просветленным» умом не увидел подставы? Почему не распознал обмана, а с ходу бросился в «праведный» бой с тенью?» Как-то не вяжется с образом, показывающим «истинное лицо Бога и Церкви на земле».

Больно, братья-христиане, больно. И — стыдно…

17-20 століття з повним правом можна назвати Епохою великих відкриттів. 

За той період людство дізналося про навколишній світ набагато більше, аніж за всю свою багатотисячну історію. А кінець 20-початок 21 століть вже можна було б назвати епохою Супервідкриттів. І не дивно — на нас ринула така лавина наукової та технічної інформації, у якій ми почуваємо себе, як плавець у розбурханому морі.

Але час, у якому ми живемо, без перебільшення можна було б назвати й епохою Великих закриттів. А взяв я цю фразу із казки російського дитячого письменника Григорія Остера «38 папуг» (сюжет саме цієї казки пізніше ліг в основу широко відомого мультфільму). Один з її розділів так і називається: «Велике закриття».

Розпочинається ця кумедна історія тим, що один із героїв Удав, дивлячись на кокосовий горіх, зосереджено роздумує: «Якщо його кинути угору, він впаде. Чому?» Згодом біля нього збирається чимала компанія, яка галасливо та дотепно вирішує це складне запитання. Особливо галасує Мавпа, бо Удав, намагаючись наочно показати суть своїх роздумів, кинув горіх угору і той упав мавпочці на голову. Мудрий Удав намагається пояснити: «Горіх упав за законом природи». Мавпа, чухаючи голову, заперечує: «Немає таких законів, щоб по голові бити». — «Є, і він каже, що все кинуте вгору, обов’язково впаде на вас». — «Це якийсь неправильний закон. Не потрібний нам такий закон. І звідки він взявся? » — «Був. З самого початку природи». Тут у дискусію вмішується папуга. Він авторитетно заявляє: «Ні, спочатку його не було. А потім його відкрив один мудрий чоловік. Одного разу цьому розумнику впало на голову яблуко — і він відразу і відкрив цей закон». І тут у Мавпи з’являється геніальна думка: «Відкрив? А чи не можна його якось закрити? Якщо воно відкривається, то і повинне закриватися!» Усі зосереджено думають над великою головоломкою: як то цей закон закрити, щоб більше по голові горіхами не било. Логіка проста: потрібно зробити все навпаки — якщо горіх впав на голову, то треба його кинути Удавові на хвіст, і тоді закон «закриється». Що і було без вагань зроблено. Горіх кидають з пальми на хвіст Удаву, який спочатку ойкає від болю, але згодом радісно вигукує з усіма на честь «великого закриття»...


( Читати усю "казочку" )

І на світанку дня першого в тижні, як сходило сонце, до гробу вони прибули... (Марка 16:2)

Над Всесвітом стояла ніч. 

Густа, тиха, спокійна. 

Бо не було нічого, 

що могло б порушити її одвічне мовчання. 

Та й Всесвіту, власне, не було. 

Була лише безодня. 

І Дух Того, 

Хто не має ані початку, ані кінця, 

ширяв над нею.

І одного разу Він промовив Слово. 

Перше слово серед ночі. 

І ніч, зіщулившись, 

відійшла далеко в глибини Космосу. 

Творець із гордістю та задоволенням 

дивився на плід Своїх рук. 

І назвав це небом та землею. 

І ночі вже не було. 

Був ранок — день перший...

А потім ще були ранки. Вони народжували нове та прекрасне. 

Вони насамкінець народили 

останній шедевр Творця — 

того, кого Єгова поставив господарем 

на Своїй землі.

І знову був на цій землі вечір, 

коли Людина посягнула на власність Творця. 

І знову настала ніч. 

Ще більш густа та темна. 

Вона міцно взяла в обійми Людину 

і повела геть з Едему...

І більше не було ранків... 

Ніч єхидно сміялася в лице обманутому, розгубленому Адамові.

...А потім знову було Слово. 

Воно стало плоттю. 

Воно жило серед жахної ночі. 

Ніч душила Його та ненавиділа. 

Вона ховала Його тонкі промінці від Людини, 

душила надію, яка спалахувала там, 

де ці промінці падали. 

Десь далеко над небокраєм сірів ранок. 

Погляди усіх живих були повернуті 

до ледь жевріючої лінії горизонту.

Але несподівано чорним круком упав вечір. 

Криваве тло неба 

затулював грубо обтесаний хрест. 

На ньому тремтливо згасав 

останній промінь Надії. 

І коли хижа тінь переможно накрила Череповище, Той, Хто не міг в ту мить 

з висоти Своєї величі дивитися на землю, 

покликав Свого Посланця 

з найважливіших доручень. 

— Іди туди, в ніч, 

до гробниці в єрусалимському саду, 

до тих, хто зараз плаче, і скажи Моє Слово.

Біля гробниці був відчай, 

страх та розгубленість. 

Здивовані обличчя, 

які не могли зрозуміти того, що відбувається. 

Страшний землетрус 

навпіл розірвав чорну скелю з хрестами. 

Тріщина обійшла всю планету 

і загубилася десь у глибині гробниці 

Йосипа Ариматейського.

...Земля здригнулася 

і повільно обернулася назустріч Сонцю. 

Над Череповищем рум’янилася вранішня зоря. Перші промінці 

ковзнули по голій маківці кривавого пагорба і несміло заглянули у порожню гробницю.

Ночі більше не було. 

Був ранок — день перший...

Перший день тижня. 

Перший день нової ери.

Думати боляче!

Боляче, бо — думаючи, ти піднімаєшся над буденністю, сірятиною, збайдужілістю, вириваєшся зі стада, що отупіло прямує в напрямку, кимось визначеному. Боляче, бо тоді ти стаєш білою вороною. А стадо не любить тих, хто вирізняється. Воно готове їх прогнати чимдалі від себе, заклювати, зацькувати, знищити.

Думати боляче. Бо — це бачити лицемірство, підлість, зраду, брехню, підлабузництво, несправедливість — і не знайти сили миритися з ними, не пристосуватися до обставин. Це значить протестувати, а отже, ставати на заваді лицемірству, підлості, зраді, брехні, підлабузництву, несправедливості — а вони цього не простять.

Думати боляче. Бо — бачачи несправедливість, ти вимагатимеш справедливості. Ти вказуватимеш на зло та гнійні рани суспільства. А зло не любить, коли його викривають. Думати — виклик. А виклик означає боротьбу. Часто до крові. Нерідко до смерті.

Думати боляче. Бо — це жертва. Це значить — жертвувати собою, здоров’ям, свободою, посадою, спокійним життям і навіть — самим життям. Це жертвувати усім, крім власної совісті та права думати. 

Думати боляче. Бо це — платити ціну. Велику. Часто — непомірну. Запитайте про неї у Тараса Шевченка, Василя Стуса, Левка Лук’яненка, Ліни Костенко. Запитайте у Мартіна Лютера, Дітріха Бонхофера, Мартіна Німьоллера, Річарда Вурмбрандта, Нельсона Манделли, Мартіна Лютера Кінга, Олександра Солженіцина. Запитайте у тих, чиї імена загубилися в катівнях інквізиції, НКВД, КДБ, гестапо та інших спецслужб. Вони знають ціну думки. Запитайте врешті-решт Ісуса Христа, Який учив людей перш за все думати, а не сліпо слідувати вказівкам «сліпих поводирів».

Думати боляче. Бо рано чи пізно це приведе тебе до віри в Бога. Бога, Якого не завжди розумієш, Якого не можна вмістити в рамки традицій чи конфесійності — але Який тим не менш реальний і близький. А вірити в Бога — значить протистояти злу та неправді. Це значить — щоденно боротися зі злом, спокусами та гріхом. Це — боротися з собою, власним егоїзмом та байдужістю. Це — брати відповідальність за своє життя, поведінку та слова перед людьми і Богом.

Думати боляче. Бо — тоді боляче за долю свого краю і далекої Ефіопії. За сусіда-наркомана і невідомого індуса з Калькути. За своє село чи місто і за країну, у якій житимуть твої онуки. Боляче за квітку з Червоної книги і голодне африканське дитя. Боляче за моральний стан суспільства і за власні помилки. 

Боляче…

Але не думати — страшно. Бо — тоді за тебе думають ті, що думають лише за себе. Тебе, як маріонетку, просто шарпають за потрібні нитки — і ти робиш те, що вигідно злу та неправді. Тоді ти сам стаєш співучасником зла та неправди. 

Не думати страшно. Бо — тоді ти не бачиш нічого, окрім теплого хліва та корита з дешевою ковбасою та гречкою. Тоді ти оцінюєш свою думку в кілька кілограмів крупи чи у пляшку горілки. Тоді когось цікавить не твоя думка, а твоє мовчання. Бо раби — мовчать. І — не думають.

Не думати страшно. Бо — тоді ти не особистість, а статистична одиниця. Один із тисячі. Із мільйона. Маленька частинка покірного стада, яке дозволяє себе доїти, стригти і, за потреби, — різати.

Не думати страшно. Бо — тоді в тебе немає власної думки, за тебе думають «вожді». Тому сьогодні ти гукаєш: «Осанна!», а завтра: «Розіпни!» Політичні та релігійні злочинці завжди оправдовували свої злочини «волею народу». «Ворогів народу», які наважувалися думати, завжди розпинали руками тих, за яких думали інші.

Не думати страшно. Бо — це значить згодитися: «Як усім, так і мені буде, зариють як собаку, на тому й кінець!» Це значить пливти за течією брудного рівчака безвір’я та духовного нігілізму. Це значить — плюнути собі в душу і Богові в лице. Це — зняти з себе будь-яку відповідальність за власне безвір’я, байдужість, гріховність та духовну анархію. Бо «коли Бога немає, то можна все».

Страшно, коли думати — найстрашніший злочин.

Страшно, коли не боляче. Не болить лише мертвому. Болить — живому.

Тому я обираю — думати.